"...тільки в дитинстві і є правда, тільки ним і варто міряти своє життя, і якщо ви зуміли не затоптати в собі ту дівчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигоні, вражений жаскою, бо непід'ємною, над людські сили величною вогнянобарвною симфонією заходу), — значить ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас і вітаю, — і любов, леді й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в іншому (іншій) хлопчика (і дівчинку: візьми

мене — то завжди: візьми мене з моїм дитинством...» .

"В літературі є один чіткий моральний імператив — брехати не можна. Поза цим немає жодних табу на слова чи теми. Все може бути переплавлене на високе мистецтво, якщо тільки є оця внутрішня письменницька "чесність із собою"..

"... в професійному плані мене багато чого навчили ті ж таки «Польові дослідження...». Перші звинувачення, пригадуєте, були такі, що це все, мовляв, автобіографічне, особиста історія. А потім прийшли сотні читацьких відгуків: «Спасибо, это все про меня, это моя история, у меня такое чувство, что мы с вами сидели на кухне и я вам рассказывала свою жизнь» і т. д. Тобто повна самоідентифікація жінок віком від 25 до 60 із моєю героїнею, котру критики ототожнювали зі мною. Для мене самої це було повною несподіванкою — і заразом одкровенням: яка ж підла це професія — і яка прекрасна!" Підла — бо все в своєму житті ти переживаєш не по- людськи, безпосередньо, а завжди — як потенційний текст, як матеріал для словесної обробки, а відтак ще й волочиш це все на майдан, чи то пак, на книжкову розкладку... Публічна професія, і нікуди від того не дінешся. Але от виявляється, що якимось містичним чином ти озвучуєш зовсім не себе — а тисячі й тисячі конкретних, живих людських страждань, які до того лишалися безсловесними, а тому їх мовби й не існувало: все, що не сказано, не проговорено, дуже швидко западає в небуття. Озвучуючи, ти надаєш йому існування — і це фантастично".

"Не конче встромляти гострого ножа — щоб бути винуватим, цілком достатньо народитися…".

"із "Музеєм…" та його героями я прожила всі 2000-ні, він подарував мені неймовірно щасливі зустрічі, нових друзів, низку відкриттів, ... витягнув на світло дня чимало, здавалось, навіки “закопаних” доль і історій, — словом, це цілий “геологічний пласт” мого життя, який із виходом книжки аж ніяк не скінчився воднодень, а продовжує “чахкати”, як мотор, у якому не вигоріло пальне. Тому оцінювати, чим став для мене "Музей…", іще зарано, занадто він на те масштабний – “мільйоногранний”, за висловом одного з перших читачів… Єдине можу сказати – я написала книжку, яку завжди хотіла написати."

"Цією книжкою я сплачую свій борг дев’яностим — не важачись, Боже збав, навішувати на цю унікальну, розкішну й злиденну водночас, декаду тектонічного зсуву історії якихось там ґенералізуючих висновків (її висновки, коли мріяти далекосяжними наслідками, всі ще попереду), — але розкидані по шкалі часу на дистанції в десять років…, мої синхронні рефлексії над тими культурними процесами, в Україні й поза Україною, котрих я була безпосередньою учасницею, бувши зібраними докупи, мають, сподіваюся, принаймні один шанс — відбити, хай як суб’єктивно-перекошено, безсистемно-доривчо, в друзках і осколках, у кубістично посічених „чверть-профілях“ — який-не-який, а таки інтелектуальний портрет доби. Амбіція ця тим більше важлива, що портретована доба за вску ціну прагне ствердитися в пам’ті українців як драстично, войовниче антиінтелектуальна — як гнила й вульгарна доба „елітної“ продажности та „масової“ зневіри… Мій обов’зок — засвідчити, що було й інше, — хоч би що там говорилося».

"Есеїстика це - коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька збиває дух. Тоді мусиш відкласти книжку і упакувати собі в голові щойно відкритий зв'язок між речима, якого досі не помічалось".з ""Есеїстика це - коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька збиває дух. Тоді мусиш відкласти книжку і упакувати собі в голові щойно відкритий зв'язок між речима, якого досі не помічалось"

"Маємо зробити так, щоб війна поділилася на „до Бучі" і „після". „Після" — це вже коли неможливо удавати, що не знав. Неможливо й далі вважати, що розпад Росії може бути більшою катастрофою, ніж її дальше тривання. (Збити бучу – всі ж іще пам’ятають цей вираз? Сама топоніміка нам підказує, що маємо робити, наші мертві до нас нею промовляють…) Буча має стати для країни „РФ" її „інформаційним Сталінградом". І тоді — тоді всі наші жертви матимуть сенс. Виявляться немарними. Carthago delenda est".